Краєзнавча робота

Левківський ліс пам’ятає …

(з історії партизанського руху)

Жива людська пам'ять… не старіє вона з роками, не тьмяніє. Вона стукає у наші серця дзвонами Хатині, згарищем Копища, страхіттям Бабиного Яру, трагедією Левківського Березового болота.

Березове болото – звучить як синонім слова «трагедія». Події війни повертають нас на 75 років назад, коли на Трійцю в 1943 році сталася страшна подія – під час акції проти партизан карателі знищили жителів невеликого хутора на Березовому болоті і найближчих сіл.

Під час Другої світової війни, Левківські околиці зайняли німецькі війська вже 10 липня 1941 року, проте місцеве населення чинило опір, про що свідчить постійна співпраця з партизанськими загонами [1, с. 284].

У Левківському лісі, на шляху до села Буймера, де Березове болото, жив лісник Бойко. У роки війни він був партизаном і зібрав загін партизан на болоті. У своєму обході, у суцільному березняку він обладнав землянку. Не простий це був сховок. Викопаний він глибоко в землі і оббитий деревом, а вхід до нього уміло замаскував під кущем ліщини. Не раз німецькі лісоруби поспіхом втікали, бо наштовхувались на автоматні черги лісника [2, с. 83].

Не один лісник був партизаном. Четверо братів Цендрівських – Адам, Іван, Йосип і Олександр – та їхня сестра Надія мстили ворогам за наругу в тутешніх лісах.

5 червня 1943 р. під Рудня-Грабівкою загін очолюваний Адамом Цендрівським, прийняв перший бій, а під Буймером 6 червня 1943 р. – другий бій. В результаті цих двох сутичок було вбито 172 німці, з них 4 офіцери вищого чину, а також багато було поранено [3, с. 117].

У 1942 р. був сформований партизанський загін імені Чапаєва, з підпільників сіл Лука, Піски, Пряжів, Млинище, Туровець, Бистри та Левків. Командиром загону був Савелій Францович Лесниківський (Льонька). Щоб протистояти окупантам загін часто об’єднувався з ротою загону ім. Дзержинського і виходили на бойові завдання.

Восени 1943 року, коли розгорнулися бої за визволення Правобережної України партизани контактували свої дії з частинами 1-го Українського фронту. 11 листопада 1943 року в Буймерському лісі вони зустрілися з бійцями наступаючих радянських військ і разом вели бої за визволення Житомира від окупантів [4, с. 54].

Про діяльність партизанів у Левківських лісах пам’ятають жителі села. Так бабуся Антоніна Семенівна розповідає: «Німці зібрали всю худобу по Левкову і гнали до Станишівської станції, там зробили загін і зранку їх мали загрузити у потяги і відправити до Німеччини. Але наші партизани знайшли худобу випустили, а колії підірвали». Ще бабуся додає: «Наші люди допомагали партизанам. В основному пекли хліб і носили до лісу.»

За свою героїчну діяльність партизани розплачувалися ціною власного життя. І часто від рук окупантів гинули мирні жителі навколишніх сіл.

На трійцю в 1943 р. в Смоливецькому і Левківському лісах і селах, що до них прилягають гітлерівці провели акцію знищення партизан.

« Адам Цинрдівський наказав:

–       Підбери но хлопців і забери жінок з дітьми подалі в ліси…

–       А куди? – перепитав Йосип

–       Ну хоча б під Буймер, до Березового болота.

–       Немає вже Березового… спалили. Як і не було …

–       Хто сказав?

–       Буймерці. У них теж почалися облави і розстріли.

–       Виходить і там …

Прийшло головорізів з другого кінці Автомобільної. Через Малі Кошарища» [2, с. 116].

На Березовому болоті колись була лісопильня Терещенків, а поряд хатнище де стояло два будинки, в яких жили сім'ї Крушевських, Лосів, Лобановських, Мазурів, Левашевичів.

Коли німці проводили каральні акції наскочили і на Березове болото. Постріляли всіх – більшість дітей. Живою залишилася жінка Марія – мати трьох дівчаток, яка саме пішла в село.

Напам’ять про  своїх дівчаток, Марія посадила берізки. Ялиною позначила той страшний прямокутник землі, де знайшла вбитих, і поставила чорний дубовий хрест на тлі білих стовбурів беріз [2, с. 180].

Левківський ліс пам’ятає, як спалювались навколишні села, разом з жителями.

7 червня 1943 р. було спалено с. Рудня – Грабівка, німці спалили та повісили 74 невинних громадян. 13 малолітніх дітей кинули у вогонь.

7 червня 1943 р. спалено с. Грабівка  Коростишівського району. Тут німці зігнали 12 сімей з дітьми у конюшню і спалили.

9 червня 1943 р. повністю спалено с. Буймер, розстріляли 120 мирних громадян [6, с. 308].

Не завжди жителі спалених сіл, мали причетність до партизанів. Мирних людей просто стріляли не даючи жодних шансів.

Партизанський рух, є героїчною і водночас трагічною сторінкою в історії нашого села.

Ми пам’ятаємо, про неоціненний подвиг наших односельчан, які допомагали здобути велику перемогу над фашистськими окупантами у далекому 1943 році.

Список використаної літератури

1.     Історія міст і сіл УРСР Житомирська область. – К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1973. – 727 с.

2.     Прилуцький, М.А. Чорний вік пречистої берези: поліська повість / М.А. Прилуцький. – К.: Зелений світ, 1994. – 224 с.

3.     Житомирщина у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр. Збірник документів та матеріалів / [редкол.: О.С. Чорнобривцева (голова) та ін.]. – Київ: Наукова думка, 1969. – 289 с.

4.     Стривожена пам'ять: до 50-ї річниці визволення Житомирщини від німецько-фашистських окупантів у роки Великої Вітчизняної війни 1943 – 1993 / [редкол.: А.Є. Ємильянов (голова) та ін.]. – Житомир: Льонок, 1993. – 218 с.

5.     Історія міст і сіл Великої Волині: Науковий збірник «Велика Волинь»; Праці Житомирського науково-краєзнавчого товариства дослідників Волині. – Т.25. – Ч.1 [голов. Ред. М.Ю. Костриця]. – Житомир: ПП М.Г. Косенко, 2002, - 244 с.

6.     Вінок безсмертя: книга-меморіал / [упоряд.: В.А. Маняк]. – Київ: Політвидав України, 1988. – 579 с.

Робота підготовлена до історико-краєзнавчої конференції

ученицею Левківської школи Кучинською Катериною

вчителем історії Юхимець В.В.

«Від родини йде життя людини»

« Пізнай свій край… себе, свій Рід, Свій народ, свою землю – і ти побачиш шлях у житті. Шлях на якому найповніше розкриються твої здібності. Ти даси йому продовження, вимостивши стежину. І з тієї стежини Вже рушать у життя твої нащадки. І то ж будеш ти…»

Григорій Савич Сковорода

Козел Андрій Миронович

Родина! Скільки гарного і щирого у цьому слові! Кожен вкладає в це слово свої почуття, емоції, спогади. Та щаслива та людина, яка має велику, дружню родину. Має рідних дідуся, бабусю, тіток, дядьків, братиків та сестричок.

Для мене з раннього дитинства родини була і є найсвятіше, це місце де душа отримує спокій. Мені завжди подобається слухати цікаві розповіді дідуся і бабусі, про їхні дитячі роки, молодість. Адже це не відома для мене історія таких відомих і найрідніших мені людей. Ці розповіді завжди наповнені якоюсь таємничістю, неповторністю, щирістю. І як приємно дивитись на емоції дідуся, коли він згадує своє босоноге дитинство. Я розумію, що воно було не таким щасливим і безхмарим як моє, але стільки радості в очах дідуся і бабусі я бачу тільки тоді, коли чую ці розповіді.

Одного разу, тихого спокійного вечора мій дідусь Козел Василь Андрійович, почав розповідати мені дуже цікавий спогад свого життя, який назавжди закарбувався у моїй пам’яті.

А почав він говорити про свого батька, мого прадіда – Козел Андрія Мироновича, з яким мені, нажаль, не судилось познайомитись.

Козел Андрій Миронович народився 1898 році в селі Левкові у багатодітній сім'ї, де було 5 дітей. Своє раннє дитинство проводив у рідному селі щирою та тяжкою працею допомагаючи батькам.

На початку 1900 років в Україну постукало страшне лихо – війна! Ця війна, яка названа в історії Першою світовою, змінила кардинально життя всіх народів. Постукала у вікно чорним птахом до багатьох сімей. І хоча українці у цій війні мусили воювати за чужі інтереси і часто один проти одного, їх подвиг був  безцінний!

Не оминула ця біда і сім'ї мого прадіда. У 1910 році, у віці 12 років Андрій Миронович був призваний воювати до лав російських збройних сил. З війни дідусь повернувся живим з перемогою. І скільки радості було в очах рідних, коли вони побачили постать дідуся який повертався додому…

Прийшовши з війни дідусь Андрій одружився. Почалося тихе, сімейне життя. У любові та праці проходили дні. Дід був відомим на весь Левків чоботарем. З усіх куточків рідного села до Андрія Мироновича сходився люд за взуттям.  До сьогоднішнього дня збереглися дерев’яні моделі чобіт.

Та не довгою була радість, бо прийшло нове лихо! Нова війна! Нова скорбота і біль! У 1944 році прадід був призваний воювати у період Другої світової війни до 29 армійської ремонтної майстерні – чоботар: управління 30 стрілецької дивізії. Мужність, відвага мого прадіда вразила мене до сліз. Коли командир віддав наказ взяти гори Альпи, дідусь ні на мить не сумнівався і один з перших ринувся на виконання завдання, що мало не коштувало йому життя.

На вершині гори стояли німці. Дідусь пробирався до вершини підкрадаючись лежачи. Німці їх не бачили тому не могли атакувати. Та щоб не дати можливість воїнам дістатись до вершини, німецький командир віддав наказ випустити в небо літаки, які почали бомбити радянські війська. Саме під час цього обстрілу дідуся і було поранено у праве стегно. Його відправили до госпіталю де він і пробув до кінця війни.

Після закінчення війни у травні 1945 року дідусь повернувся у рідне село з нагородами, медалями . Та сумна звістка чекала вдома на діда. Його дружина загинула, коли німці бомбили село. У будинок втрапила бомба і він згорів. Нажаль в середині була і дружина діда, якій не вдалося врятуватись.

У 1946 році одружився на вдові Рабошук Улиті, яка вже мала на той час двох діток Ольгу, якій було 14 років та Люсі, якій було лише 4 роки.

А сталося все так. Коли дід повернувся з війни працював у кузні, куди одного разу і прийшла бабуся Улита. Оскільки війна забрала у неї і чоловіка (до 1977 року він вважався безвісті зниклим, хоча у 1943 році був убитий німцями) і домівку вона звернулася до діда Андрія за допомогою.

Дідусь, нажаль, повернувся з війни хворим на чахотку і знаючи, що проживе не довго, хотів доживати життя у повноцінній сім'ї. Хоча Ольга і Люся були йому не рідними дітьми, дідусь піклувався про них з найщирішою любов’ю і турботою.

Бабуся Улита та дід Андрій, почали разом будувати своє житло. У щирій праці та любов'ї виховуючи діток. Та у 1947 році до родини Козел прийшла радість – народився син Василь, мій дідусь. Радості діда не було меж, адже все життя він думав, що не може мати діток.

Тяжкою працею, щирою любов’ю і повагою один до одного жила сім'я Козел у рідному селі Левкові. З усією щирістю і турботою виховували у дітей повагу до праці, людей.

Досить рано обірвалося життя мого прадіда, помер він у 1961 році, коли моєму дідусю було лише 14 років. Сім’я втратила годувальника, а дідусь Василь підтримку і наставника. З того часу він став головою сім'ї і мав дбати про маму і двох сестер…

Дідусь Василь закінчив розповідь, а в кімнаті ще довго стояла тиша. Кожен думав про своє. Дідусь поринувши у спогади стиха витирав сльозу. Я з братом відчували водночас і печаль і радість. У моєму дитячому серці росла гордість. Гордість за свого дідуся, за себе. Що я народився в такі сім'ї. Сім'ї з такою цікавою історією.

Кажуть, історію творить особистість. Я довго не міг зрозуміти цих слів. Завжди думав як одна людина може створити історію? Аж поки не почув розповідь дідуся. Після цього по-справжньому зрозумів значення цих слів. Адже кожна людина кожним прожитим днем творить історію. Кожен в житті робить свій подвиг, залишає слід. І тепер я розумію, що поряд із відомими на весь світ політичними діячами, військовими командирами і полководцями, існує мільйони людей, чий подвиг не відомий суспільству, але він не менш визначний і відважний.

Розповідь підготовлена для конкурсу "Чуття єдиної родини":

 учнем Левківської школи Погореловим Олександром

та вчителем історії Юхимець В.В.